там же, недалече:
«Настоящие русские»? Дещо з історії галицької інтелігенції
Розуміння того, що галицьке русофільство було не маргінальним збоченням, а реальною опцією національного розвитку галицьких русинів відповідає модерністським й конструктивістським концепціям формування новочасної нації.

Після того, як останнім часом загострилася дискусія щодо повстанського руху періоду Другої світової війни, теза про те, що Галичина була основною територіальною базою українського національного руху в новітній час, стала аксіомою. Причини відносної успішності новочасного українського націєтворення на галицьких теренах вже давніше з'ясовані істориками. Швидше, ніж на Наддніпрянщині, звільнення селян з панщини та запровадження парламентських інституцій, використання української мови в освітній системі, урядова підтримка Греко-католицької церкви тощо сприяли перетворенню Галичини на «український П'ємонт». Успіх українського руху в Галичині перед Першою світовою війною «затінив» той факт, що аж до останнього десятиліття ХІХ ст. серед освічених галицьких русинів/українців (надалі у тексті вживатиму історичний етнонім, який переважав тоді - «русини», «руський») домінували не українофільські, а полонофільські та русофільські («москвофільські») переконання і настрої (до розмежування «русофільства» і «москвофільства» повернуся трохи нижче).

Визначення причин виникнення полонофільства, москвофільства, а найголовніше - переваги українофільської течії, а отже й української версії національної самоідентифікації, є однією з ключових і найцікавіших проблем історії Галичини. Для більшості українських авторів, що самі були активними учасниками національного руху, остаточна перемога української національно-культурної орієнтації в Галичині уявлялася як закономірний та природній процес - адже українофіли-народовці розвивали етнічну культуру та традицію, яка «автоматично» переросла в новочасну національну культуру. Діяльність москвофілів здебільшого засуджувалася як ренегатство, хворобливе відхилення від норми, шкідливий продукт сторонніх політичних впливів - російських рублів та панславістської агітації.

Натомість, на думку багатьох російських авторів, саме москвофіли представляли закорінену в спільному давньоруському минулому справжню історичну традицію Галицької Русі, і лише репресивними заходами австрійської (а потім польської) влади галицьких русинів вдалося перетворити на українців. Як приклад наводився, зокрема, судовий процес 1882 р. проти чільних москвофільських діячів, звинувачених у державній зраді, що підірвав їхні позиції у Галичині. Ця теза дуже добре лягала у загальне русло представлення українства як штучного явища, австрійсько-польської антиросійської інтриги, яку й дотепер, до речі, можна зустріти на сторінках багатьох російськомовних Інтернет-видань.

Ще у міжвоєнний час історик Микола Андрусяк наголосив на необхідності зваженого підходу до москвофільства. Він взагалі уникав цього терміну (що вживався як пейоративний поляками та руськими народовцями-українофілами) і використовував натомість нейтральніше означення «русофільство». Москвофіли/русофіли були для нього насамперед «прихильниками старосвіччини», яких слід було приєднати до українських національних змагань. Певною мірою продовжуючи тезу Андрусяка, північноамериканський вчений Павло-Роберт Маґочій згодом висловив припущення, що ті, кого огульно звинувачували в москвофільстві, насправді були «старорусинами» - тобто шанувальниками старої галицько-руської книжної мови, супротивниками поляків і лояльними підданими цісаря. Лише на зламі ХІХ-ХХ століть під тиском політичних обставин вони змушені були приєднатися або до українофільсько-народовецького, або ж до русофільського угруповань. Ці підходи змушували уважніше вивчити нюанси са

там же, недалече:
Тут немає змоги згадати доробок усіх сучасних істориків, що в останні десятиліття спричинилися до переосмислення цього історичного явища. Зокрема, львівські вчені Олена Аркуша і Мар'ян Мудрий у серії статей довели, що слід розмежовувати «русофільство» - як ототожнення галицьких русинів з великим спільним панруським культурним простором, і «москвофільство» - орієнтацію власне на Росію (Москву) і виключно на російську культуру. А у ґрунтовній монографії німецької дослідниці Вероніки Вендлянд «Русофіли в Галичині. Українські консерватори між Австрією і Росією, 1848-1915», що вийшла друком у 2000 р., русофільство узагалі розглядається як необхідний етап у національному русі галицьких русинів-українців, який відіграв важливу роль у їх відокремленні від поляків.

Розуміння того, що галицьке русофільство було не маргінальним збоченням, а реальною опцією національного розвитку галицьких русинів відповідає модерністським й конструктивістським концепціям формування новочасної нації. Відповідно до них, результат будь-якого націєтворчого процесу не був визначеним наперед. Залежно від історичних обставин певний етнос міг стати основою для модерної нації, а міг й бути залученим до іншого ширшого національного проекту, або ж розвинутися у кілька окремих націй. Зокрема, як влучно підкреслив північноамериканський дослідник І.-П.Химка, не мова, віра та історичний досвід творили націю, а навпаки, ці визначальні риси нації формувалися в процесі її формування в модерну добу: традиції «винаходилися», літературні мови кодифікувалися, церква набувала національного характеру й інструменталізувалася. Усюди в Європі національні культури й ідентичності не «відроджувалися», а «народжувалися» - тобто, по суті, творилися заново.

Так само й перехід від руської етнічної до української національної ідентичності в Галичині не був неминучим, а залежав від взаємодії багатьох культурних та політичних чинників. На певному етапі галицькі русини стояли перед вибором, яким шляхом йти у національному розвитку: польським, російським, українським чи власним галицько-руським? Проблеми цього вибору найкраще проаналізував той же І.-П.Химка у своїй статті з промовистою назвою «Політ Ікара майже в усіх напрямах» (1999). Він же показав, що культурний вибір національної ідентичності можна зрозуміти лише у взаємозв'язку з сферою політики. Важливо враховувати як довготривалі культурні чинники, що визначали погляди та позиції, так і змінні політичні фактори, що залежали від мінливого суспільного контексту, та їхню взаємодію. І хоча саме політичні причини були визначальними як для утвердження, так і для поразки русофільства/москвофільства в Галичині, культурні та соціальні обставини також відіграли істотну роль.

Надалі спробую проілюструвати цю тезу коротким й побіжним оглядом історії галицького русофільства. Добре відомо, що конфесійно-обрядові відмінності традиційно відмежовували русинів від поляків у Галичині. Однак до середини XIX ст. утвердилося переконання, що руське населення відрізнялося від польського лише народною говіркою та церковним обрядом і було складовою частиною польської політичної нації. Його підтверджувало існування т.зв. «gente Rutheni natione Poloni» - сполонізованої руської шляхти та міщанства. Якщо у 30-х роках ХІХ ст. польська романтична література «навертала на польськість» навіть синів австрійських бюрократів то, очевидно, вона мала великий вплив й на національну самоідентифікацію освічених русинів, в тому числі й значної частини греко-католицького духовенства. «Про руськість нікому й не снилося, її вважали народною говіркою. В інтелігентному середовищі кожен вважав себе поляком, незважаючи на релігійний обряд», - так виглядала ситуація в Галичині з польської перспективи.

там же, недалече:
Насправді ж серед греко-католицького духовенства у першій половині ХІХ ст. з'явилося ряд руських «будителів», які, по суті, започаткували новочасний національний рух. Найпомітнішою була діяльність Перемишльського культурно-освітнього осередку та славнозвісної «Руської трійці» і її послідовників. Їхнім головним завданням був розвиток власної світської культури та формування історичної свідомості, які могли б стати альтернативою до польських та німецьких взірців. Однак перед революцією 1848 р. діяльність «Руської трійці» та інших галицько-руських «будителів» обмежувалася цензурними перепонами, тому не мала широкого розголосу й не могла стати реальною перешкодою для полонізаційних процесів.

Ситуація істотно змінилася під впливом «Весни народів» 1848 р., коли в середовищі галицьких русинів проявилося протистояння прогабсбурзьких лоялістів і революційно настроєних полонофілів. Перші, об'єднані постулатом «ми - не поляки», вперше публічно відмежувалися від польської нації, натомість їм було складно дати чітку відповідь на питання, де ж проходить північний і східний кордон їхньої батьківщини. Відомо, що Головна Руська Рада в газеті «Зоря Галицькій» від 15 травня 1848 р. заявила: «Ми, русини галицькі, належимо до великого руського народу, котрий одним говорить язиком і 15 міліонів виносить, з котрого півтретя мільйона землю Галицьку замешкує» (цікаво, що так обчислений «великий руський народ» включав і етнічних українців, і білорусів). Проте уже в той час сучасники, як наприклад о. Василь Подолинський, виділяли чотири головні партії в галицько-руському таборі: «чисто руську», «польсько-руську», «австрійсько-руську» та «російсько-руську». Представники останнього напрямку планували досягнути звільнення Русі від поляків «через попереднє об'єднання з Росією».

Оскільки в Галичині на той час не існувало сформованої української світської культури, то у протистоянні з поляками галицько-руські діячі зверталися до церковної традиції, намагаючись «очистити» церковний обряд від т.зв. латинських впливів. Декому власна літературна традиція, в якій використовувалася не народна, а книжна руська мова (близька до церковнослов'янської), здавалася достатньою основою для подальшого культурного розвитку (старорусини), дехто думав, що задля ефективного протистояння з поляками руську культуру треба формувати на історичній основі спільно з усіма «руськими племена» - наддніпрянцями, росіянами і білорусами (русофіли), дехто вважав, що для цього ефективніше запозичити уже готову «високу» російську літературну мову та культуру (москвофіли), ще дехто ж зачаровувався поезіями Тараса Шевченка, запорозькою козацькою традицією і мріяв про розвиток літературної мови на основі народної розмовної (народовці-українофіли). Ці розбіжності у поглядах викликали гострі довготривалі мовно-правописні, літературні та історичні суперечки.

Політичні зміни 1860-і років посилили проросійські настрої. У серпні 1866 року, в обставинах зародження небезпечного для русинів польсько-австрійського союзу, в львівській газеті «Слово» з'явилася нова декларація національного самовизначення - «Погляд в будучность». Її автор, греко-католицький священик Іван Наумович, «один іменем многих», доводив потребу відверто зізнатися у спорідненості з росіянами необхідністю захистити Галицьку Русь від загрози спольщення. Він стверджував, що на відміну від поляків русини ніколи не користалися з клопотів австрійського уряду, бо були певні, що імператор не стане односторонньо на боці їх супротивників. Однак їхні надії виявилися марними - влада в Галичині за сприяння Габсбургів на очах переходила до рук польських політиків. У таких умовах галицьким русинам слід було відкинути о

там же, недалече:
Правдива ж відповідь, на думку отця Наумовича, була така: «не можем відділитися хинським муром від братей наших і отстояти від язикової, літературної, церковної і народної связі со всім русскім міром! Ми не Рутени з 1848 року, ми настоящії Русскії; но як всегда били, так єсьмо і останем в будуще непоколибимо вірні нашому августійшому австрійському Монарху і світлійшій династії Габсбургів!» Наумович таким чином не заперечував декларації «Зорі Галицької» - радше він висміював тих галичан, чий національний світогляд обмежувався східним австрійським кордоном, - проте кардинально зміщував акценти.

Друга частина декларації звучала дещо лукаво - насправді уся стаття вказувала на необхідність отримати підтримку у протистоянні з галицькими поляками не від Відня, а від Росії, яка щойно успішно розгромила польське Січневе повстання, і навіть містила прозорі натяки на можливе приєднання Галичини до монархії Романових. Такі сподівання не були безпідставними. В тодішніх планах російських панславістів російська культура мала стати загальнослов'янською, а слов'янські народи мали утворити одну російськомовну спільноту. У поле діяльності панславістів у 1860-х роках потрапили й галицькі русини. Натомість російські дипломати виношували восени 1866 р. плани своєрідного «обміну» з Австрійською імперією - за східну частину Галичини планувалося віддати бунтівливе «Польське королівство» і таким чином вирішити «польське питання». Дуже ймовірно, що якби ці плани вдалося реалізувати, і Галичина зазнала б такого ж потужного русифікаційного впливу, що й Наддніпрянщина, політична мапа Східної Європи сьогодні виглядала б зовсім інакше.

Однак російські війська не з'явилися в Галичині аж до осені 1914 року. Тому впродовж кількох наступних десятиліть галицько-руський «істеблішмент» вимушено дотримувався як проросійської, так і проавстрійської орієнтації. Усе таки позиція «Слова» виявилася переконливішою для більшої частини галицько-руської інтелігенції, ніж українофільські, шевченківські ідеї, які пропагувала менш чисельна група студентів-народовців. Старші віком галицько-руські діячі могли з симпатією ставитися до поезій Т.Шевченка, але не сприймали мовно-правописних нововведень народовців (особливо фонетичного правопису) та їхнього антиросійського політичного курсу. Більше того, опонентам народовців вдалося представити останніх перед ширшою громадськістю як несерйозних мрійників, авантюристів, а що найгірше - потаємних союзників поляків у боротьбі проти Русі. І справді, до кінця ХІХ ст. у народовців були інтенсивніші контакти з проукраїнською частиною польських політиків (найяскравішим їх прикладом була так звана «нова ера» - польсько-українська угода, укладена 1890 р.). Згодом, коли народовецький рух набув масового характеру, ситуація змінилася, і східногалицькі польські землевласники почали схилятися до підтримки русофілів, але перед тим останні з гордістю величали себе «твердою Руссю» - на противаги до «м'яких», буцімто зіпсованих поляками, українофілів.

Таким чином на москвофільські, чи принаймні русофільські, позиції перейшли основні галицько-руські національно-культурні інституції: Ставропігійський інститут, «Народний дім», Галицько-руська матиця, - та часописи: «Слово» (1861-1887), «Русская рада» (1871-1912), «Новый пролом» (1883-1887), «Галичанин» (1893-1913) та ін. Для впливу на селянство у 1874 р. було засноване «Общество ім. М. Качковського», що довший час чисельно переважало над народовецькою «Просвітою». Проросійські настрої безумовно зміцнило й те, що ці інституції регулярно отримували фінансову підтримку від російських панславістів та уряду.

там же, недалече:
Русофіли вдало використовували те, що етнонім «руський» звучав і писався дуже схоже на етнонім «русский», що Руссю називали себе як в Галичині, так і на Закарпатті (де також були сильними проросійські настрої), в Києві, у Москві і навіть у Тобольську. Часто називаючи себе «малорусинами», вони в той же час вважали, що Мала Русь має мати спільну з Великою Руссю літературну мову та «високу» культуру, що мала б утворитися у майбутньому спільними зусиллями обох народів. Для русофілів дороговказом була творчість Миколи Гоголя (чимало його суджень про нерозривність «малоросійського» і «великоросійського» народів вони часто повторювали у своїй риториці). Позиції русофілів, безумовно, посилювало й домінування подвійної російсько-української («малоросійської») ідентичності серед східноукраїнської інтелігенції. Той же Михайло Драгоманов, хоч критично відгукувався про галицьких русофілів як про безнадійних ретроградів, насправді постулював дуже подібні до русофільських поглядів ідеї про загальноросійську культуру як спільне надбання усіх інтелігентних людей Російської імперії.

Характерно, що до початку ХХ ст. русофіли майже не використовували літературну російську мову, хоча дехто з них й намагався максимально наблизити до неї традиційну галицьку книжну руську мову. Результат їхніх зусиль опоненти іронічно називали «язичієм» - підкреслюючи його штучність і віддаленість як від щоденної розмовної мови, так і від російської літературної. Проте у творах, призначених для широкого кола читачів, зокрема для селянства, русофіли залюбки переходили на галицьку версію народної мови. Ці видання, подібно як і народовецькі, відіграли значну просвітницьку роль.

Русофіли утримували переважаючі позиції близько двох десятиліть - у 90-х роках ХІХ ст. горою таки вийшли українофіли-народовці, що на той час пересіли з студентських лавок за професорські кафедри та бюрка адвокатів і стали цілком респектабельним суспільним рухом. Також зовнішнє втручання Відня і Ватикану відіграло свою роль. Після вищезгаданого судового процесу 1882 р. та реформи Василіянського чину, особливо із погіршенням австро-російських відносин на початку ХХ ст., проросійська орієнтація стала сильно конфліктувати з прогабсбурзькою і католицькою лояльністю. В той же час можна було одночасно залишатися українським патріотом і лояльним підданим Габсбургів. Водночас наприкінці ХІХ століття українофіли уже могли протиставити русофілам сформований і атрактивний літературний та культурний «продукт» (зокрема, вироблену в постійних публічних та пресових дискусіях сучасну українську літературну мову, що, безумовно, була доступнішою, ніж «язичіє», для широких мас галицького селянства), а також модерну соціальну і політичну програму. Зрозуміло, причин перемоги українофілів було більше, а їхній повний аналіз потребує окремої розвідки.

На початку ХХ століття з середовища політично і мовно амбівалентних русофілів виділилася активна група молодших діячів-«новокурсників», що радикально виступала за використання російської мови і орієнтацію на Росію. Тоді ж російська фінансова допомога істотно зросла (суми щорічних субсидій стали обчислюватися сотнями тисяч рублів), проте москвофільський рух безповоротно опинився на марґінесі політичного життя Галичини.

там же, недалече:
Позиції неукраїнофільських угруповань докорінно підірвали події Першої світової війни, зокрема масові арешти австро-угорських властей серед запідозрених у проросійських симпатіях, і, з другого боку, розчарування потенційних москвофілів в російських реаліях. У міжвоєнний час, після утвердження сучасної української мови та культури на Наддніпрянщині, стала очевидною утопічність русофільського загальноруського проекту, а до однозначного ж ототожнення себе з росіянами схилялися лише одиниці. Дехто з русофілів лівої орієнтації увійшов в об'єднання Сельроб. Основні русофільські інституції та видання продовжували існувати до 1939 року, проте відігравали лише марґінальну роль. На той час галицькі русини уже остаточно стали українцями.

Остап Середа для ZAXID.NET

День: Батька Махно, выложи сюда, плз, вторую половину интернета
чтобы удобнее искать на играх было

kent44: Просьба иностранные тексты выкладывать с переводом.